ПУТИВЛЬ: СЕРЦЕ, ЩО Б’ЄТЬСЯ В РИТМ НЕЗЛАМНОСТІ
Ми — Путивль.
Ми — на своїй землі.
Це місто пам’ятає князя Ігоря. Пам’ятає, як він вирушав у похід, залишаючи за спиною рідний край, кохану, свою силу. І тоді, і зараз — Путивль залишається містом боротьби, містом віри, містом, яке тримається попри все. Минають століття, а дух залишається. Ми, як і наші предки, стоїмо на сторожі свого дому. Під цим самим небом, під цими самими хмарами, ми не схиляємо голови. Ми пам’ятаємо ці вулиці, що бачили наші перші кроки. Пам’ятаємо спокійні ранки, коли місто тільки прокидається, і тихі вечори, коли у вікнах світиться тепло рідних домівок. Ми пам’ятаємо, як пахне скошена трава на наших подвір’ях. Як знайомо риплять хвіртки, коли діти біжать додому. Ми пам’ятаємо тепло кухонь, де збираються рідні, і ті вечори, коли за одним столом — сім’я, сусіди, друзі. Ми пам’ятаємо наші світанки, наші стежки, наші звички.
Все це — ми. Все це — Путивль.
Так, нам важко. Так, іноді страшно.
Але як тоді князь Ігор підняв хоругви — не для поразки, а для сили, — так і ми сьогодні піднімаємо свої серця, свої очі до неба і тримаємо стрій.
Бо поки над Путивлем майорить наш прапор — ми живемо. Поки вулицями лунає дитячий сміх — ми боремося. Поки серця б’ються в унісон з рідним містом — нас не здолати.
Ми — на своїй землі.
Ми — вдома.
Ми — разом. І ми переможемо.
